я п'ю вино прямо із пляшки,
вдихаючи зимове небо.
ніч дозволяє слухати чужі кроки,
а я натомість віддаю їй свій дим.
відблиски, відгуки, викрики, присмаки -
все заплету у твоє волосся.
ти досі не спиш.
я знаю, я бачу, я відчуваю.
не більше, ніж два ковтки до завтра,
кілька кроків у вічність
і три слова про вічне.
ти десь там, за темрявою,
належиш цій ночі
і як палкій коханці їй віддаєшся,
хоч це - не в твоєму стилі.
кілометри чи милі -
для швидкості руху не грають ніякої ролі.
а ти прагнеш волі,
знаючи, що це лише різновид рабства.
гаснуть екрани,
вимикається світло,
колись ти відчуєш мене. вірогідно
тоді ж, ти збагнеш,
що все було марним,
навіть руки дощу, що тебе обіймали,
стискали і грали,
а груди твої вабили в ритмі емоцій.
непокорена
стиснеш самотню подушку
і як таємній подружці нашепочеш про все,
що пригнічує і доводить до відчаю.
але ти знаєш краще за мене,
що прийдуть інші часи.
ще ковток і зміниться дата.
ось і все, надобраніч,
сльози теж вміють спати.
(c) John, 1/02/2010
